Бердичів у скорботі... Скорботі нестерпній, невимовній... У неділю люди нескінченним потоком йшли до Гарнізонного Будинку офіцерів з тим, щоб назавжди попрощатися зі своїми героями... Тисячі городян різних поколінь вишикувались обабіч центральних вулиць Бердичева, влаштувавши Коридор Пошани з тим, щоб провести в останню дорогу двох Олександрів — Пителя та Венгера, які загинули у неоголошеній, але справжній, війні...

Життєвий шлях обох чоловіків був різний, але їхня доля — трагічна і, водночас, геройська. Олександр Венгер загинув ще тиждень тому поруч із селом Санжарівка, що неподалік Дебальцево Донецської області. Але

кілька днів ні побратими, ні волонтери не могли вивезти тіло героя із Дебальцево у безпечне місце, аби потім доставити його додому. Лише 30 січня представники громадської організації “Офіцерський корпус” змогли вивезти тіло бійця 54-го розвідувального батальйону Олександра Венгера разом зі 73-ми загиблими українськими захисниками із Дебальцево у Дніпропетровськ.

Вдома на нього чекали дружина та двоє синів. А ще — Олександр Венгер надзвичайно любов собак, їхніми світлинами заповнені сторінки Олександра у соціальних мережах. 9 січня Олександру Венгеру виповнилося 46 років... Поховали героя у селищі Гришківці Бердичівського району.

Разом із тілом Олександра Венгера доставили до Бердичева із Дніпропетровська ще одного героя — 31-річного Олександра Пітеля. Доля чоловіка майже десять днів залишалася невідомою, а його двоюрідні сестри вели активний пошук брата. Олександр зник 20 січня. За словами його сестри, Олександр, боєць 95-ої аеромобільної бригади, знаходився у селі Водяне Костянтинівського району Донецької області. Разом з іншими військовими виїхав на допомогу “кіборгам” у напрямку Донецького аеропорту, але далі — зник. Згодом сестрі зателефонували невідомі, які повідомили, що знайшли бушлат, військовий квиток та мобільний телефон Олександра.

Коли знайшли тіло чоловіка, схожого на Олександра, залишалася маленька надія, що це — не він. Принаймні, одна із сестер не упізнала по фото свого брата, а інша сумнівів не мала. Пошук інших особливих прикмет нічого не дав. Тому довелося відправляти у Дніпропетровськ обох сестер. Ні мамі Олександра, ні його молодій дружині, яка знаходиться на сьомому місяці вагітності, ніхто не наважувався повідомити трагічної звістки до останнього моменту...

Поховали Олександра Пителя у селі Хмелище Бердичівського району — поруч із могилою старшого брата, який помер кілька років тому...

Вони, як й інші наші чоловіки, які віддають своє життя і здоров’я задля безпеки рідних та своєї землі, назавжди залишаться для нас героями. Головне, щоб їхні жертви не виявилися марними, а держава нарешті визнала, що в Україні йде справжня війна, а не якась незрозуміла антитерористична операція... Самі військові вже не підбирають дипломатичних слів, аби когось не налякати чи образити, вони кажуть прямо — йде війна, і обіцяють на похоронах своїх друзів “звільнити українську землю від російської нечисті”. Просять про єдине: озброєння і відповідного наказу...