Змінити у житті можна практично все. Написати новий лист, відбудувати будинок, склеїти розбиту вазу, змінити характер... Можна, навіть, змінити саме життя, почати все “з чистого аркуша”. Все можна, крім одного — повернути життя, перемогти смерть... 

У вівторок Бердичів у черговий раз прощався зі своїм героєм. Цинічно звучить - “у черговий раз”. Бо вже одинадцятий раз привозять до Бердичева “вантаж 200” (це — лише мешканці Бердичева). І вже знаєш, як все відбуватиметься: звідки і куди рухатиметься траурна процесія, робиш однотипні фото церемонії прощання, а в душі... не хочеться вірити. Ще вчора ці хлопці ходили поміж нас, будували сім’ї, народжували і виховували дітей, мріяли про майбутнє. Майбутнє, якого вони вже не матимуть. Але ...майбутнє для їхніх дітей, майбутнє — мирне, заради якого воно тепер віддали своє життя... Таким був і Валерій Вітківський... Високий стрункий чоловік, разом із дружиною виховували донечку Валерію, якій лише два з половиною роки. У залі Гарнізонного Будинку офіцерів, куди сотні бердичівлян прийшли попрощатися із її татусем, вона тримала у руках його фото, на якому батько — усміхнений і сповнений надій. А поруч — закрита труна, у якій ховали Валерія Вітківського.

Загинув Валерій в ніч з 12 на 13 серпня — територію ід Донецьком, де знаходився його підрозділ 93-ої механізованої бригади, ворог “накрив” забороненими “Градами”. Шансів вижити у Валерія, як і у ще одного його товариша, практично не було, розповідають бійці бригади, котрі, знаходячись у відпустці, дізналися про трагедію і приїхали до Бердичева, аби попрощатися із героєм. Смерть була, практично, миттєвою...

Похоронили Валерія Вітківського у селі Бродецькому Вінницької області, де вже спить вічним сном його батько...

А попереду — життя. Інше, без Валерія. Життя, сповнене тривог, сподівань і боротьби. І — віри у Перемогу, за яку поклав голову ще один український герой...