Нерідко, для того, аби зрозуміти суть того, що відбувається зараз, треба зробити деякий історичний екскурс.
У часи розквіту бердичівського заводу “Прогрес” (було це ще за часів СРСР) тут взялися до реалізації великого соціального проекту — будівництва спортзалу. Щоправда, законодавчі норми містили певні обмеження, тому зведений спортзал офіційно рахувався складськими приміщеннями.
Нова споруда була не просто спортзалом, а справжнім спорткомплексом, що за цілим рядом норм відповідав тодішнім вимогам для проведення змагань, навіть, міжнародного рівня. Та у дев’яностих, у часи повальної приватизації, завод “Прогрес” змінив форму власності, а разом із ним — і спорткомплекс. Отут, якраз, і відіграло з бердичівлянами злий жарт те, що об’єкт офіційно значився “складськими приміщеннями”. Це й дало змогу його приватизувати, інакше, як соціальний об’єкт, він мав би бути переданий бердичівській громаді.
Тим не менше, у спорткомплексі на той момент мали змогу займатися, практично, всі містяни, у тому числі — сотні вихованців дитячо-юнацької спортивної школи Бердичева. Не останньою мірою, завдяки заняттям у цьому спорткомплексі у середині нульових років нинішнього століття ми мали чемпіона України з футзалу серед юнаків 1992 р.н. (під керівництвом тренера Ігоря Лисюка), а значна частина нинішніх вже відомих на весь світ баскетболісток (у тому числі — лідерів національної збірної України) починала свій спортивний шлях під керівництвом тренера Валерія Пушкарьова саме у цьому приміщенні. Основу житомирського БК “Полісся”, яке наприкінці нульових виступало у вищій лізі чемпіонату України, становили саме вихованки Валерія Пушкарьова.
Та переломні зміни відбулися саме у середині нульових років. Власники “Прогресу” раптово прийняли рішення продати спортзал. Міський голова Василь Мазур виступив з ініціативою, підтриманою тодішніми депутатами міської ради, викупити цей спорткомплекс у комунальну власність. Навіть передбачили потрібну суму у кілька мільйонів гривень для участі у оголошеному аукціоні. Проте, “несподівано”, власники підприємства (“Прогрес” зі всіма філіями, супутніми підприємствами та об’єктами належить олігарху Костянтину Жеваго) вирішили інакше: аукціон, без пояснення причин, був відмінений, а приміщення спорткомплексу тихцем опинилося у третіх (на перший погляд) руках.
Тоді ж почали ширитися чутки про те, що це приміщення новий власник хоче перепрофілювати чи то у автосалон, чи у торговельний центр. Аби цього не допустити і не втратити спортзал остаточно, міські депутати, маючи відповідні повноваження, прийняли на сесії заборону перепрофілювання спортзалу у будь-який інший об’єкт. У результаті — кілька років спорткомплекс стояв зачиненим.

АНЖЕЛІКА-РЯТІВНИЦЯ
Проте, влітку 2012 року на бердичівському горизонті з’явилася Анжеліка Лабунська. Тодішній народний депутат (обрана була за списками БЮТ, але після “посадки” Юлії Тимошенко у в’язницю у 2011 році вийшла з фракції, отримавши особисто від Віктора Януковича звання “Заслуженого юриста України) вирішила знову балотуватися до парламенту у мажоритарному окрузі. Скликавши журналістів, Анжеліка Лабунська повідомила сенсаційну новину: представники її Благодійного фонду “ЛАВ” довгий час вели пошуки нового власника згаданого спорткомплексу і, врешті, домовилися з ним про подальшу експлуатацію об’єкта. Анжеліка Лабунська розповіла, що зробить у спортзалі ремонт і у подальшому передасть його місту. Правда, в ході виборчої кампанії риторика кандидата дещо змінилася: почала поширюватися інформація про те, що місту важко буде утримувати такий великий соціально-важливий об’єкт. Тому вона запевнила, що бере на себе (тобто — на її однойменний Благодійний фонд) всі витрати з утримання спортзалу. При цьому, діти зі спортивної школи матимуть можливість займатися у ньому безкоштовно, а фонд ще й оплачуватиме роботу тренерів.
Справедливості заради, слід відзначити, що косметичний ремонт у спорткомлпексі дійсно тоді зробили, а вихованці ДЮСШ отримали можливість проводити у ньому повноцінні тренування у зимову пору.
У 2012 році Анжеліка Лабунська блискуче виграла вибори у Бердичеві, ставши тоді народним депутатом. Та вже за два роки потому, восени 2014 року, Анжеліка Лабунська з тріском програла у Бердичеві у виборчій кампанії на позачергових виборах до парламенту, ставши тільки третьою. Тоді ж наші журналісти, провівши власне дослідження, дійшли висновку, що хоча юридично спорткомплекс встиг за кілька років змінити власників, але, фактично, він з самого початку залишався у руках Костянтина Жеваго і Анжеліки Лабунської, яку називають “людиною Жеваго”. Виявилося, що юридичні власники спорткомплексу тісно пов’язані як з Жеваго, так і з Лабунською.

БЛІЦ-КРІГ НЕ ВДАВСЯ
У 2015 році відбувся “несподіваний” реверанс: Юлія Тимошенко пробачила Анжеліку Лабунську і не лише дозволила їй повернутися у свою команду, але й дала можливість очолити житомирський обласний осередок “Батьківщини”.
Правда, з таким розворотом подій не погодилися у Бердичеві: більшість тодішніх членів міської організації “Батьківщини” і найбільшої фракції у міській раді вийшли з партії на знак протесту проти наміру Анжеліки Лабунської змінити керівництво осередку на підконтрольних їх людей. Внаслідок цього, рейтинги “Батьківщини” у Бердичеві різко впали, що, правда, не завадило самій Анжеліці Лабунській зайти у Житомирську обласну раду “першим номером” у списку.
Але у Бердичеві феєричного успіху не вийшло: кандидат у мери, голова міської організації “Батьківщини” Володимир Пономарчук вибори програв, хоч і став депутатом, теж — як “перший номер” списку. Не отримавши посади мера, команда білосердешних вирішила нахрапом зайняти крісло секретаря ради, на яке намітили того ж таки Володимира Пономарчука. Але й з цим не склалося: вибори секретаря пройшли з численними порушеннями, тож Володимир Пономарчук до чиновницького кабінету не потрапив, хоч і встиг кілька хвилин посидіти за столом з міським головою.
У подальшому, бердичівська “Батьківщина” перейшла у жорстку опозицію, намагаючись блокувати не одну соціально-важливу ініціативу міської влади. При цьому, власні передвиборні обіцянки представники партії швидко забули.

ЛАФА ЗАКІНЧИЛАСЯ
Це все — була передісторія. А тепер, власне, до нинішніх подій. Наприкінці минулого року керівництво ДЮСШ отримало від представників Благодійного фонду “ЛАВ” інформацію про те, що віднині всі заняття вихованців спортшколи у згаданому спорткомплексі повинні оплачуватися. Вартість однієї години занять — понад триста гривень. За тиждень таких годин — кілька десятків. Лише за один місяць занять у спорткомплексі (до речі, якраз наприкінці минулого року його власники/орендарі перейменували на “Палац спорту “Батьківщина”) набігає дуже кругла сума, яку потрібно викладати приватній структурі із міського бюджету.
При цьому, мова про повноцінні заняття для дітей у комфортних умовах взагалі не йде: у приміщенні чомусь надзвичайно холодно, у чому змогли на власному прикладі переконатися наші журналісти, а холод пробирає до кісток, навіть, у верхньому одязі.
Тож, у місті взялися до пошуку альтернативних місць для занять учнів ДЮСШ. Тимчасово їх розмістили у шкільних спортзалах, але це не вихід: шкільні приміщення не пристосовані для ефективних і продуктивних занять футболом чи баскетболом. Інших, рівноцінних Палацу спорту “Батьківщина” об’єктів у Бердичеві немає.

БАЖАННЯ І МОЖЛИВОСТІ
Натомість, у тих таки нульових роках тодішнє керівництво Бердичівського медичного коледжу розпочало своє масштабне будівництво — власного спорткомплексу. Виявилося, що цей навчальний заклад теж не має власного спортзалу для занять студентів. Міська влада пішла назустріч і виділила відповідну земельну ділянку, практично у самому центрі міста (між приміщеннями нинішньої ДЮСШ ім.В.Лонського та жіночим монатстирем). Тоді ж сторони домовилися, що спорткомплекс будуватиметься відповідно до всіх міжнародних норм для можливості проведення у ньому змагань з футзалу, гандболу чи баскетболу, а займатися у ньому матимуть змогу не лише студенти коледжу, але й усі бердичівляни, у першу чергу — вихованці спортшкіл (їх у Бедичеві дві). З такими підходами і виготовлявся проект майбутньої споруди, та починалося будівництво.
Однак, після зведення фундаменту та частково “коробки”, будівельні роботи на об’єкті припинилися на кілька років. Офіційна причина — брак коштів. З часом спритні бердичівляни почали вже навіть розтягувати з будмайданчика будівельні матеріали, яких там є чимала кількість.

ЗНАЙШЛИ ВИХІД
Отож, отримавши вже згаданий сигнал від керівництва Палацу спорту “Батьківщина”, міський голова Василь Мазур виступив з ініціативою закінчення будівництва спорткомплексу медичного коледжу. Це не лише суттєво вплинуло на вирішення проблеми спортивних об’єктів у Бердичеві, але є і цілком логічним продовженням забудови центру міста саме соціальними спорудами. Тим паче, тут зручна транспортна розв’язка, поруч розташована спортивна школа, планується спорудження і футбольного поля.
Єдина проблема: недобудова спортзалу знаходиться у комунальній власності Житомирської обласної ради, яка є засновником медичного коледжу. Втім, попередні переговори з керівництвом обласної ради, окремими депутатами засвідчили: вони готові передати цей довгобуд у комунальну власність Бердичівської громади. Попередню підтримку у цьому питанні та згоду на початок процедури переговорів отримав Василь Мазур і від депутатів Бердичівської міської ради на одній із попередніх сесій.
За переговорною процедурою, яка виявилася успішною, почалася вже офіційна юридична.

ІМЕНА “ГЕРОЇВ”
Одним із проектів рішень Бердичівської міської ради, винесених на чергову сесію, яка відбувалася цього тижня, було надання згоди на прийняття до комунальної власності міста об’єкта незавершеного будівництва згаданого спортивного комплексу. Це — лише найперший етап, за яким має відбутися чимало інших. Зокрема, лише після рішення бердичівських депутатів, своє слово на сесії мають сказати депутати обласні. А далі — ще цілий ряд інших юридичних процедур.
В принципі, несподіванок не повинно було виникнути. Принаймні, раніше депутати вже були підтримали ініціативу міського голови, не висловлювали вони зауважень і під час засідання постійних комісій. Та все змінилося під час проведення чергової сесії. Депутат Олег Радецький (фракція “Батьківщина”) несподівано запропонував виключити це питання з порядку денного. Мовляв — не на часі воно. Підтримали свого колегу й представники “Батьківщини” Володимир Осипенко та Володимир Пономарчук. Останній, до речі, є не лише однопартійцем Анжеліки Лабунської і прямо від неї залежним (принаймні — по партійні лінії), але його неодноразово називали на різних заходах “представником Благодійного фонду “ЛАВ” (нагадаємо — саме цей фонд нині розпоряджається Палацом спорту). Володимир Пономарчук певен, що треба спочатку детально вивчити це питання, його доцільність і прийнятність, а вже потім вирішувати — приймати чи ні недобудований спортзал у комунальну власність. Аргументи інших депутатів стосовно того, що нині ще ніхто не приймає об’єкт у комунальну власність, а лише дає згоду на початок цієї процедури, на Володимира Пономарчука не вплинули. Як і на частину інших. В результаті, за виключення цього питання з порядку денного проголосувало одинадцять із двадцяти дев’яти присутніх на той момент на сесії депутатів. Серед них: вже згадані представники “Батьківщини” Володимир Пономарчук, Володимир Осипенко, Олег Радецький та Наталія Надрага, а також представники Радикальної партії Олега Ляшка Олександр Велімовський і Олександр Коломієць, “свободівці” Олексій Побережний та Анатолій Кривушин, члени фракції Патріотичної партії України Станіслав Лужанський і Андрій Чепіль, та позафракційний Володимир Сенча. Проти виключення цього питання з порядку денного проголосували представники “Солідарності”, “Самопопомочі”, “Укропу” та “Опозиційного блоку”.

ЧИ Є КОРУПЦІЯ?
Зрештою, голосів за виключення цього питання з порядку денного не вистачило і депутати згодом перейшли до голосування вже за сам проект рішення. Тут ситуація дещо змінилася: “свободівці”, “патріоти” та Олександр Коломієць передумали і таки проголосували за надання згоди на прийняття у комунальну власність майбутнього спорткомплексу. Але не підтримали це рішення всі представники “Батьківщини”, а також Володимир Сенча та Олександр Велімовський, які у цей момент залишили залу засідань.
На цьому можна було б поставити крапку з комою чи трикрапку, бо очевидно, що продовження історії ще буде однозначно, адже процедура прийняття об’єкта до комунальної власності лише розпочалася. Втім залишається одне, достатньо важливе питання: чому представники “Батьківщини” так наполегливо виступили проти будівництва у Бердичеві спорткомплексу? Чи немає, часом, тут корупційної складової? Адже очевидно, що зведення повноцінного спортивного комплексу, який відповідатиме всім міжнародним нормам, створить конкуренції Палацу спорту “Батьківщина”, яким розпоряджається їхній обласний керівник?
Парадокс нашого законодавства у тому, що коли ти голосуєш “за” якесь питання у власних чи чиїхось (залежних від тебе) інтересах, то тут — чиста і безапеляційна корупція. А от коли ти вживаєш максимальних заходів проти створення собі конкурента, маючи відповідні владні важелі, то… Що це?
І бадуже, що дітям ніде займатися спортом?..